Монастирі братів - Київ

Визначні парафіяльні постаті

Своїм існуванням наша парафія завдячує багатьом відданим парафіянам і священикам. Деякі з них ще серед нас, а деякі далеко: поїхали до інших країн або відійшли до Господа. У рубриці «Визначні парафіяльні постаті» ми хочемо понайомити вас зі свідоцтвами їхнього життя, сповненого нелегкого, подекуди героїчного, служіння.

Незрівнянний і незабутній отець-прелат Тадеуш Хоппе.

Серед шанованих постатей, які мали вплив на життя нашої парафії, особливе місце посідає святої пам’яті отець-прелат Тадеуш Хоппе.

Блаженної пам’яті отець Тадеуш був найстаршим католицьким священиком України. З ним пов’язана одна з найнапруженіших сторінок нашої помісної Церкви – історія гонінь і рішучих визнавців віри.

Сорок п’ять років свого довгого і яскравого життя отець Тадеуш Хопре присвятив Україні. Місцем його постійного перебування була Одеса, куди він приїхав у 1958 році. Не тільки одеситам, але й мешканцям інших міст колишнього Радянського Союзу дуже добре знайома адреса храму святого Апостола Петра на Халтурина, 5, де служив прелат. Це було місце, куди приходили і приїжджали люди, які шукали духовної підтримки й поради мудрого пастиря. Завдяки отцю Тадеушу протягом важких для католицької Церкви радянських часів на території Одеської єпархії збереглися католицькі громади. Так само було з вірними інших єпархій. Відомо, що крім католиків Одеси й Криму, отець Тадеуш опікав також вірних Києва, Кишинева і деякий час навіть далекого Тбілісі.  Народ Божий мав доступ до сповіді, Причастя й інших святих таїнств.

Наша парафія (перша католицька громада Києва) також була зареєстрована завдяки зусиллям отця Тадеуша. Він був одним з перших священиків, які почали приїжджати до Києва на початку сімдесятих.

Біографічна довідка:

Отець Тадеуш Хоппе народився 27 червня 1913 року у місті Яновець (Польща). Навчався на філософсько-богословському факультеті духовної семінарії в місті Маршалки (Польща). У 1931 році вступив до ордену салезіанів. У 1939 році був переведений до вищої духовної семінарії Вільнюса, де в 1943 році таємно отримав священицькі свячення. Після 16-ти річного душпастирства у Вільнюсі отримав призначення до Одеси, куди приїхав 1958 року і де провів 45 років священства. У 1979 році отець Хоппе був підвищений до сану прелата. У духовній спадщині отця-салезіанина: душпастирство в Одесі, Києві, Миколаєві, Херсоні (Пам'ять), Кишиневі (Молдова) та Тбілісі (Грузія). 10 листопада 2003 року на 91 році життя й 61 році священства Господь покликав його до Себе.

Під його керівництвом парафія проіснувала з 1970 до 1980 року. Ось як згадують про ті часи наші парафіянки Владислава та Евеліна Камінські у відомій книжечці «Весни Київського костелу»:

«Я написала до Одеси знайомому отцю Тадеушу Хоппе, котрий приїздив до нас ще в каплицю на вулиці Львівській, благаючи його про допомогу, позаяк ми боялися, щоб наша католицька парафія не перетворилася на секту. Листа підписали майже всі парафіяни. На щастя, отець Тадеуш охоче відгукнувся на наше прохання. Він почав працювати над реєстрацією парафії. (…) Отець Тадеуш отримав дозвіл приїжджати до Києва один раз на місяць і міг залишатися в парафії впродовж тижня. Скільки він вистраждав спільно з нами! Навіть не було кому зварити йому обід. Нишком, оскільки не було на те дозволу, з чотирьох кімнат ми зробили одну ­ залу.(…) Отець Тадеуш весь цей час домагався, аби в нас був постійний священик, оскільки йому було важко працювати одночасно з двома парафіями (він був настоятелем в Одесі). І лише в 1980 році, коли відбувалася Олімпіада, влада, буцімто, погодилась на те, щоб отець Ян Крапанс служив у парафії постійно».

Безсумнівно, умови, в яких працював на той час отець Хоппе та інші нечисленні католицькі священики на території колишнього Радянського Союзу, не дозволяли втілювати різноманітні форми пастирської праці, відомі нам сьогодні. Поза тим у тих страшних й нелюдських умовах йому вдавалося відкривати Євангельську Звістку всім, хто шукав слова істини. Він підтримував християн у найважчі часи репресій, таємно збирав навколо себе молодь, проводив таємні духовні вечори, коли це було справді небезпечно.

Пастирський секрет отця Тадеуша Хоппе знаходиться в його духовності, яка базувалася на міцному фундаменті. У його основі – безмежна й пристрасна любов до Євхаристичного Ісуса. Ті, хто особисто знали прелата пам’ятають, що він годинами віддавався спогляданню, стоячи навколішки перед Святими Дарами. Він також прищеплював любов до Євхаристії своїй пастві. Другою підвалиною його духовності була глибока побожність до Діви Марії. Отець Хоппе був завзятим апостолом богородичного благочестя. Розарій, який він практично не випускав з рук, був його духовним мечем, яким він долав диявольські пастки.

Є ще один «секрет» його пастирського успіху. Протягом десятиліть комуністичної ночі й до кінця своїх днів отець-прелат Хоппе зберіг вірність й глибоку синівську любов до Єпископа Рима. Отець Тадеуш добре розумів, що підвалиною Христової Церкви є камінь-Петро, і тому брами пекельні її не здолають.

Отець Хоппе, без сумніву, був в’язнем сповідальні. Він годинами вислуховував людські сповіді, облегшуючи сумління й відпускаючи гріхи. Кожен, хто хотів висповідатися, завжди міг знайти його у храмі задовго до початку богослужіння, та й після нього. У цьому отець Хоппе є добрим прикладом й для наших священиків, які покликані до служіння прощення й утіхи.

Отець Тадеуш Хоппе виховав декількох священиків. Під його духовним керівництвом виросло чернече покликання кількох десятків хлопців та дівчат, які зараз служать Богу і Церкві у різних куточках колишнього Радянського Союзу.

Отец Тадеуш користувався глибокою повагою й авторитетом у православних вірних Одеси. Відомо, що він був у дружніх стосунках з деякими відомими представниками одеського православ’я. До нього за духовною порадою зверталися не тільки католики, а й представники інших конфесій і навіть люди невіруючі.

Своїм життям отець Тадеуш Хоппе засвідчив героїчність християнських чеснот віри, надії й любові. Сьогодні, коли цей мужній визнавець віри зарахований (як ми віримо) до Церкви прославленої, ми бажаємо зберегти пам'ять про цього вірного сина Церкви не тільки в серцях. Уже в перші дні після смерті монсеньйора Хоппе до єпископа Одеси почали звертатися віруючі, а також представники одеської інтелігенції й некатолицьких громад з проханням створити його пам'яті кімнату-музей, що і було невдовзі зроблено.

Історія отця Хоппе – це історія Католицької Церкви України другої половини ХХ століття, це також важлива частина історії нашої парафії, а відтак і нас з вами.

Відкриття надгробного пам’ятника отцю Тадеушу Хоппе

Минулого року наша парафіянка Леся Шчетініна, яка особисто дуже добре знала і любила отця Тадеуша, відвідала його могилу на другому католицькому цвинтарі в Одесі. Яким же було її здивування, коли вона побачила, що над могилою й досі нема ніякого пам’ятного знаку. З великою любов’ю і завзяттям вона організувала серед одеських та київських парафіян збір коштів на будівництво й установлення пам’ятника о. Тадеушу.  Парафіяни Києва добровільно пожертвували 4100 гривень, які були передані в Одесу.

27 червня 2008 року пам’ятник було відкрито. Урочисту заупокійну Службу, на яку зібралися численні шанувальники отця Тадеуша Хоппе з усіх куточків України, очолив єпископ Броніслав Бернацький. Від нашої громади були присутні парафіянки Марія Блашчинська та Леся Шчетініна. На пам’ятнику помістили напис: «От прихожан Одессы и Киева». Сподіваємося, що місце спочивання останків блаженної пам'яті отця-прелата Тадеуша Хоппе стане для наших парафіян місцем паломництва, де ми будемо знаходити духовне підкріплення і пораду на нашому шляху до Бога.

(У матеріалі використано лист єпископа Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніслава Бернацького з нагоди першої річниці смерті отця Тадеуша Хоппе).

Надія Серебровська

Покликані до любові

Щороку відбуваються реколекції для сімей Руху «Домашня Церква». У них взяли участь наші парафіяни: Сергій і Світлана Туряніни.

Говорить Світлана Туряніна:

«До останнього моменту я вагалася: чи їхати мені на ці реколекції, чи витримаю я інтенсивність програми, чи відпустять мене з роботи? Чесно кажучи, боялася. Передчуття змін завжди провокує певний неспокій. Але я усвідомлювала, що мушу їхати за будь-яких обставин, навіть, якщо мені доведеться задля цього піти з роботи. Наші взаємовідносини з чоловіком і наш духовний стан були критичними, ми були на грані розлучення і обоє не бачили виходу.

У перші дні реколекцій найважче для мене було прийняти запропонований режим дня. Він видавався мені штучним, нав’язливим. Мене дратували нескінчені співи, постійні заняття, брак вільного часу. Чесно кажучи, я думала втекти. (Як виявилося наприкінці оази, подібне бажання мали більшість учасників). Але вже за пару днів я відчула благодатну дію аскетичного ритму життя на свій духовний стан. Мені хотілося молитися усе більше, неспокій відступив.

Говорить Сергій Турянін:

Я відчував, що ми загрузли в болоті образ та емоційної залежності один від одного, і що самотужки з цього не вийдемо. Стан дійсно був критичний, і як тільки мені запропонували ці реколекції, я усвідомив собі, що цей шанс не можна змарнувати. Зазвичай ми влітку на 2–3 тижні разом з дітьми їдемо на море, але цього разу у мене було ясне відчуття того, що нам зараз потрібно щось зовсім інше.

Стосовно розпорядку дня – я від початку усвідомлював, що це не буде звична відпустка з необмеженою кількістю вільного часу, що там потрібно буде працювати над болючими внутрішніми питаннями, але ж я саме цього і бажав.

Важко на початку для мене було сприйняти стиль спільних зустрічей, який запропонувала нам головна пара – Руслан та Світлана Каганович. Щось таке в ньому було вчительсько-радянсько-комсомольське, що викликало в мені почуття відрази, внутрішній спротив, навіть засудження цих людей. Уже потім, через кілька днів, прийшло розуміння того, що це ЇХНІЙ СТИЛЬ, САМЕ ВОНИ отримали право на провадження цих реколекцій, тож я маю прийняти їх такими, якими вони є і не вимагати від них чогось, що властиво мені, а не їм.

Світлана:

Кожен з п'ятнадцяти днів, проведених нами у Ворзелі, був присвячений одній з таємничок Розарію. На тему кожної поточної тайни була проповідь під час Служби, її згадували на конференціях, її розважали під час медитації. Ми настільки увійшли у цей ритм, що втратили відчуття реальних днів тижня, не знали, неділя сьогодні, чи п’ятниця.

День починався зі спільної ранішньої молитви (добре було б нам зберегти цю традицію і вдома). Далі – сніданок, потім Служба Божа, конференція (кожного дня їх було дві), обід і, нарешті, ділення Божим Словом у колах родин. У конференціях і групах брали участь лише подружжя, для дітей у цей час була окрема програма, здебільшого вони розважалися і відпочивали. Теми конференцій були дуже різноманітні. Наприклад, на школі молитви ми знайомилися з видами молитви, як і навіть в якій позі краще молитися. На школі життя розважали про чистоту у шлюбі і планування родини згідно з Божим планом, про відносини в родині і виховання дітей, про життя в суспільстві і християнське відношення до праці. Були конференції з основ віри, на яких ми вчилися практично жити своєю вірою щодня, свідчити про неї, нести її у світ. Закінчувався кожен день свідоцтвами учасників реколекцій.

Найважливішим і найважчим етапом реколекцій для нас з чоловіком особисто був «Подружній діалог». Того вечора аніматори прибрали залу на кшталт кав’ярні, кожній парі виділили столик і попросили нас вдягнути щось особливе. То мала бути справжня ЗУСТРІЧ між нами двома. Але ми з чоловіком так і не прийшли зайняти свій столик. Напруження взаємних непорозумінь і образ, які накопичувались протягом 13 років сумісного життя, мусило вийти на поверхню. Завдяки реколекціям біль і безпорадність змогли акумулюватися наче дозрілий фурункул і вилитися у справжній потік сліз, що очищує. Цього вечора я ридала над нашим подружжям, як ніколи. А потім ми ЗУСТРІЛИСЯ по-справжньому. Це була зустріч у Божій присутності, зустріч утрьох, Ісус був поміж нами. За Його присутності неможлива жодна образа чи претензія, відступає відчай, є лише визнання своєї немочі й велика надія на те, що Бог спроможний дати життя нашій любові. Виявилось, що протягом усіх 13 років сумісного життя в нас підсвідомо жив сумнів: чи наш шлюб дійсно благословенний Богом, чи не є він лише випадковістю, непорозумінням? (І це не зважаючи на народження чотирьох дітей!). Для нас обох важливо було віднайти певність, що наш шлюб є ПОКЛИКАННЯМ, І це власне відбулося під час реколекцій. Ми дуже різні, але покликання до взаємної любові об’єднує нас, і на цьому шляху ми не самі, з нами Бог.

Плодом реколекцій можна вважати й те, що ми зважилися ще на одну дитину. Не для того, щоб мати собі сина після чотирьох дочок, а щоб разом із Богом дати життя новій людській істоті, взяти співучасть у створені в любові.

Після цих реколекцій ми не очікуємо, що одразу все зміниться, але знаємо, що з кожним кроком  будемо йти далі і вище. Реколекції не вирішили всіх наших проблем, але вони дали нам віру й надію, дали силу ділитися з іншими. Зараз перед нами стоїть завдання знайти своє місце служіння, бо ми впевнені, що той, хто служить і роздає, сам примножує. Багато сімей хотіли б знайти реалізацію своїм силам, вкласти свій потенціал у служіння у Церкві. Можливо, Рух «Домашня Церква» стане для нас саме таким місцем освячення і служіння»

Паломництво до Бердичева очима дітей

«Паломництво почалося в суботу після ранкової Служби. Вийшли весело, з піснею. Спереду несли хрест та ікону Бердичівської Діви Марії. Посередині йшли наші головні гітаристки ­– Катя і Лена. Більше усього ми співали пісні прославлення і до Діви Марії. До Бердичева з нами йшли також фастівські музиканти й співаки з отцем Мішею. Отець Міша “зажигав” на барабані. Також з нами був отець Андрій і брат Милослав. А  головним був отець Петро – він нас вів до Бердичева.

Кожен день ми купалися в озері чи річках, що зустрічались по дорозі (мені це дуже подобалось) і гарно відпочивали на зупинках. Весь час була дуже класна погода: не жарко, хмарно, і легенький вітерець. Проходили через села, поля, луки. Я насолоджувалась краєвидами, все було добре, усі раділи. Але особисто я не відчувала справжньої радості.

Справа в тому, що я не могла співати. В перший день паломництва втратила голос і розмовляти могла лише пошепки. Я дуже засмучувалась, що не можу піснею славити мого Господа. Так було до середи (42 км). Ми йшли з Анею перед хрестом і дивилися на захід сонця. Було дуже красиво. Наші душі сповнювалися радістю. Потім, коли вже стемніло, хтось у мікрофон почав співати дуже гарну пісню прослави і всі почали танцювати. І я теж, але в мене не виходило – руки не піднімались, якось було важко. Я відійшла назад і почала плакати. До мене підійшла Маринка і питає, що сталося. Я відповіла, що не знаю, що зі мною відбувається. Тоді вона сказала, що це Дух Святий діє в мені. Я зраділа і почала сміятися, не перестаючи плакати. І раптом зірвалася і побігла вперед співати «Алілуя!» Так! Я співала голосно, хоч перед цим ледве говорила. Саме в той час я усвідомила, яка я щаслива! Відтоді я не могла заспокоїтися і увесь час раділа, наче була в раю. Я відчувала сильне почуття любові до всіх і сприймала любов від усіх до себе. Це – класно!!!

Це був для мене подарунок Неба. Можна навіть сказати, що Небо подарувало мені себе. У четвер під час Служби я дивилася на небо і хмари й побачила простягнуту руку Марії. І зразу після цього з хмар почали будуватися сходи в небо, приймаючи помаранчевий колір. Це неземне. Я раділа, як мале дитя, присутності Бога, Марії, святих. Після цього я почала дивитися на небо і кожен раз знаходила там для себе подарунок.

Також Господь подарував мені нових найкращих друзів: брата Милослава, отця Андрія, з парафії св. Олександра Аню, Аліну, Варю, Тараса, Таню і багато знайомих вже з попередніх паломництв. Матінка Божа увесь час опікувалась мною і всіма. І я в цьому паломництві наче на небі побувала».

Вероніка Туряніна, 13 років