Покликані до любові

Щороку відбуваються реколекції для сімей Руху «Домашня Церква». У них взяли участь наші парафіяни: Сергій і Світлана Туряніни.

Говорить Світлана Туряніна:

«До останнього моменту я вагалася: чи їхати мені на ці реколекції, чи витримаю я інтенсивність програми, чи відпустять мене з роботи? Чесно кажучи, боялася. Передчуття змін завжди провокує певний неспокій. Але я усвідомлювала, що мушу їхати за будь-яких обставин, навіть, якщо мені доведеться задля цього піти з роботи. Наші взаємовідносини з чоловіком і наш духовний стан були критичними, ми були на грані розлучення і обоє не бачили виходу.

У перші дні реколекцій найважче для мене було прийняти запропонований режим дня. Він видавався мені штучним, нав’язливим. Мене дратували нескінчені співи, постійні заняття, брак вільного часу. Чесно кажучи, я думала втекти. (Як виявилося наприкінці оази, подібне бажання мали більшість учасників). Але вже за пару днів я відчула благодатну дію аскетичного ритму життя на свій духовний стан. Мені хотілося молитися усе більше, неспокій відступив.

Говорить Сергій Турянін:

Я відчував, що ми загрузли в болоті образ та емоційної залежності один від одного, і що самотужки з цього не вийдемо. Стан дійсно був критичний, і як тільки мені запропонували ці реколекції, я усвідомив собі, що цей шанс не можна змарнувати. Зазвичай ми влітку на 2–3 тижні разом з дітьми їдемо на море, але цього разу у мене було ясне відчуття того, що нам зараз потрібно щось зовсім інше.

Стосовно розпорядку дня – я від початку усвідомлював, що це не буде звична відпустка з необмеженою кількістю вільного часу, що там потрібно буде працювати над болючими внутрішніми питаннями, але ж я саме цього і бажав.

Важко на початку для мене було сприйняти стиль спільних зустрічей, який запропонувала нам головна пара – Руслан та Світлана Каганович. Щось таке в ньому було вчительсько-радянсько-комсомольське, що викликало в мені почуття відрази, внутрішній спротив, навіть засудження цих людей. Уже потім, через кілька днів, прийшло розуміння того, що це ЇХНІЙ СТИЛЬ, САМЕ ВОНИ отримали право на провадження цих реколекцій, тож я маю прийняти їх такими, якими вони є і не вимагати від них чогось, що властиво мені, а не їм.

Світлана:

Кожен з п'ятнадцяти днів, проведених нами у Ворзелі, був присвячений одній з таємничок Розарію. На тему кожної поточної тайни була проповідь під час Служби, її згадували на конференціях, її розважали під час медитації. Ми настільки увійшли у цей ритм, що втратили відчуття реальних днів тижня, не знали, неділя сьогодні, чи п’ятниця.

День починався зі спільної ранішньої молитви (добре було б нам зберегти цю традицію і вдома). Далі – сніданок, потім Служба Божа, конференція (кожного дня їх було дві), обід і, нарешті, ділення Божим Словом у колах родин. У конференціях і групах брали участь лише подружжя, для дітей у цей час була окрема програма, здебільшого вони розважалися і відпочивали. Теми конференцій були дуже різноманітні. Наприклад, на школі молитви ми знайомилися з видами молитви, як і навіть в якій позі краще молитися. На школі життя розважали про чистоту у шлюбі і планування родини згідно з Божим планом, про відносини в родині і виховання дітей, про життя в суспільстві і християнське відношення до праці. Були конференції з основ віри, на яких ми вчилися практично жити своєю вірою щодня, свідчити про неї, нести її у світ. Закінчувався кожен день свідоцтвами учасників реколекцій.

Найважливішим і найважчим етапом реколекцій для нас з чоловіком особисто був «Подружній діалог». Того вечора аніматори прибрали залу на кшталт кав’ярні, кожній парі виділили столик і попросили нас вдягнути щось особливе. То мала бути справжня ЗУСТРІЧ між нами двома. Але ми з чоловіком так і не прийшли зайняти свій столик. Напруження взаємних непорозумінь і образ, які накопичувались протягом 13 років сумісного життя, мусило вийти на поверхню. Завдяки реколекціям біль і безпорадність змогли акумулюватися наче дозрілий фурункул і вилитися у справжній потік сліз, що очищує. Цього вечора я ридала над нашим подружжям, як ніколи. А потім ми ЗУСТРІЛИСЯ по-справжньому. Це була зустріч у Божій присутності, зустріч утрьох, Ісус був поміж нами. За Його присутності неможлива жодна образа чи претензія, відступає відчай, є лише визнання своєї немочі й велика надія на те, що Бог спроможний дати життя нашій любові. Виявилось, що протягом усіх 13 років сумісного життя в нас підсвідомо жив сумнів: чи наш шлюб дійсно благословенний Богом, чи не є він лише випадковістю, непорозумінням? (І це не зважаючи на народження чотирьох дітей!). Для нас обох важливо було віднайти певність, що наш шлюб є ПОКЛИКАННЯМ, І це власне відбулося під час реколекцій. Ми дуже різні, але покликання до взаємної любові об’єднує нас, і на цьому шляху ми не самі, з нами Бог.

Плодом реколекцій можна вважати й те, що ми зважилися ще на одну дитину. Не для того, щоб мати собі сина після чотирьох дочок, а щоб разом із Богом дати життя новій людській істоті, взяти співучасть у створені в любові.

Після цих реколекцій ми не очікуємо, що одразу все зміниться, але знаємо, що з кожним кроком  будемо йти далі і вище. Реколекції не вирішили всіх наших проблем, але вони дали нам віру й надію, дали силу ділитися з іншими. Зараз перед нами стоїть завдання знайти своє місце служіння, бо ми впевнені, що той, хто служить і роздає, сам примножує. Багато сімей хотіли б знайти реалізацію своїм силам, вкласти свій потенціал у служіння у Церкві. Можливо, Рух «Домашня Церква» стане для нас саме таким місцем освячення і служіння»

Паломництво до Бердичева очима дітей

«Паломництво почалося в суботу після ранкової Служби. Вийшли весело, з піснею. Спереду несли хрест та ікону Бердичівської Діви Марії. Посередині йшли наші головні гітаристки ­– Катя і Лена. Більше усього ми співали пісні прославлення і до Діви Марії. До Бердичева з нами йшли також фастівські музиканти й співаки з отцем Мішею. Отець Міша “зажигав” на барабані. Також з нами був отець Андрій і брат Милослав. А  головним був отець Петро – він нас вів до Бердичева.

Кожен день ми купалися в озері чи річках, що зустрічались по дорозі (мені це дуже подобалось) і гарно відпочивали на зупинках. Весь час була дуже класна погода: не жарко, хмарно, і легенький вітерець. Проходили через села, поля, луки. Я насолоджувалась краєвидами, все було добре, усі раділи. Але особисто я не відчувала справжньої радості.

Справа в тому, що я не могла співати. В перший день паломництва втратила голос і розмовляти могла лише пошепки. Я дуже засмучувалась, що не можу піснею славити мого Господа. Так було до середи (42 км). Ми йшли з Анею перед хрестом і дивилися на захід сонця. Було дуже красиво. Наші душі сповнювалися радістю. Потім, коли вже стемніло, хтось у мікрофон почав співати дуже гарну пісню прослави і всі почали танцювати. І я теж, але в мене не виходило – руки не піднімались, якось було важко. Я відійшла назад і почала плакати. До мене підійшла Маринка і питає, що сталося. Я відповіла, що не знаю, що зі мною відбувається. Тоді вона сказала, що це Дух Святий діє в мені. Я зраділа і почала сміятися, не перестаючи плакати. І раптом зірвалася і побігла вперед співати «Алілуя!» Так! Я співала голосно, хоч перед цим ледве говорила. Саме в той час я усвідомила, яка я щаслива! Відтоді я не могла заспокоїтися і увесь час раділа, наче була в раю. Я відчувала сильне почуття любові до всіх і сприймала любов від усіх до себе. Це – класно!!!

Це був для мене подарунок Неба. Можна навіть сказати, що Небо подарувало мені себе. У четвер під час Служби я дивилася на небо і хмари й побачила простягнуту руку Марії. І зразу після цього з хмар почали будуватися сходи в небо, приймаючи помаранчевий колір. Це неземне. Я раділа, як мале дитя, присутності Бога, Марії, святих. Після цього я почала дивитися на небо і кожен раз знаходила там для себе подарунок.

Також Господь подарував мені нових найкращих друзів: брата Милослава, отця Андрія, з парафії св. Олександра Аню, Аліну, Варю, Тараса, Таню і багато знайомих вже з попередніх паломництв. Матінка Божа увесь час опікувалась мною і всіма. І я в цьому паломництві наче на небі побувала».

Вероніка Туряніна, 13 років